Аналітичний есей голови організації Едуарда Римара присвячений питанню зміни світового правопорядку внаслідок втілення в життя “філософії” Дональда Трампа та ширшому питанню – чи поняття “право” та “порядок” узагалі застосовні для міжнародних відносин: сьогодні чи будь-коли раніше.
редакторка: Ангеліна Медвєдєва
Небагато залишилося тих, хто серйозно сприймає міжнародне публічне право. Тим паче серед українців. Виявилося, що гарантовані Статутом ООН, а у випадку України ще й підкріплені Будапештським меморандумом, суверенітет і територіальна цілісність захищаються міжнародним правом аж до того моменту, доки комусь не заманеться їх порушити. Втім, дещо парадоксально, навіть в уяві путіна міжнародні норми залишалися вагомим аргументом. Звісно, не як цінність, а лише як цинічний риторичний прийом…
Питання про те, чи побудований на міжнародному праві світовий порядок назавжди втрачено, постало не тому, що в міжнародне право перестали вірити, і навіть не тому, що окремі країни діють всупереч йому. Воно постало, тому що про це прямо сказали ті, хто ще вчора був найбільшим захисником цього порядку.
Американський відступ.
Наскільки безглуздими нам не здавалися б виступи західних політиків із засудженнями порушень міжнародного права вкупі з щедрим занепокоєнням, принаймні йшлося про існування якоїсь бажаної урегульованості, прагнення до порядку та законності. Ніхто не виходив із офіційними заявами, які оголошували б «годі вдавати, що міжнародне право працює». Можливо, нечемного водія, який поїхав на червоне світло, й не оштрафували цього разу, але ж наступного його точно впіймають! Але це змінилося з приходом «другого» Трампа.
В модерній історії Сполучених Штатів Америки, звісно, є епізоди, які, на думку декого, не сумісні з їхньою роллю творця та гаранта повоєнного світопорядку, але навіть Джордж Буш молодший, хоч би він вважав, що шукає в Іраку зброю масового знищення чи Ґоґа та Маґоґа, однак військові операції все ж намагався «проштовхнути» через ООН — на підставі чинних міжнародно-правових норм. Зрештою Бушеві довелося покластися на так звану «коаліцію охочих». Цей термін, звісно, сьогодні лунає в інших контекстах. Але і в сучасному контексті не варто забувати витоки ідеї «коаліції охочих», а особливо те, що так звані охочі не обов’язково покладаються на широку підтримку чи механізми ООН. Це важливо пам’ятати з огляду на те, про що йдеться нижче.
Порівняно з Бушем, Дональд Трамп наче й не потребує ані міжнародного права, ані союзників — принаймні щоб приймати рішення. Риторика Трампа сама по собі хаотична, проте обриси ідей та ідеологічні силуети проглядаються в Стратегії національної безпеки США (далі — стратегія). Щоб продемонструвати зміни в заявлених підходах до так званих правил гри, порівняно з попередніми адміністраціями, зупинимося на трьох конкретних моментах:
- по-перше, і найголовніше, в тексті стратегії міжнародні організації звинувачуються в тому, що вони є антиамериканськими та шкідливими для суверенітету США, а при єдиній згадці фраза «порядок, заснований на правилах (rules based order)» скептично-саркастично береться в лапки та отримує приставку «так званий». Трамп не визнає авторитету світової спільноти та міжнародних норм — і, очевидно, не вимагатиме цього від інших, у тому числі від путіна. Чи минув той час, коли світові лідери спільно розв’язували проблеми планети — або принаймні вдавали, що це роблять?.. Хоч це нічого й не значило для теперішньої ситуації України, в ООН раніше таки знаходили спільну мову щодо багатьох питань та відправляли миротворців у різні куточки світу – сьогодні продовжують функціонувати 11 таких місій, наприклад, у Південному Судані, в Лівані, Косово.
- по-друге, хоч як би суверенітет важив для США, для решти світу діє інше правило, що подається в тексті як вічна істина: «більші, сильніші та багатші нації мають вплив, що виходить за їх межі». Що тут можна додати… Якщо згадати версію української національної ідеї від Леся Подерв’янського, то для українців будь-який вплив більших (та божевільних) сусідів — це неприпустимо навіть у мирний час, як то в, на щастя, забутій софт-павер формі експорту кіркорових чи папіних дочок, а тим паче зараз, коли ці сусіди здатні нести лише руйнування та смерть.
- по-третє, США більше не головний носій та експортер демократичних цінностей. Національна стратегія передбачає прагнення до торговельних відносин з іншими націями без нав’язування їм демократичних або інших соціальних змін, що йдуть у розріз із традиціями та історією таких націй. Свого часу у відповідь на зовнішню політику США та наївне уявлення, що будь-яка демократично обрана влада автоматично буде дружньою до США, американський «експорт» демократії називали «демократичним троцькізмом» — відсилаючи до троцькістського уявлення про світову революцію, яку світовий пролетаріат здійснить, надихнувшись прикладом більшовиків. Втім, стратегія не стільки передбачає невтручання США у внутрішні справи інших країн (як ми бачимо, про це геть не йдеться), скільки висловлює готовність працювати з авторитарними режимами, диктаторами, владою, що ігнорує права людини, — головне, щоб ті були дружні до США та готові зі знижкою продавати корисні копалини. Теза про «традиції та історію» носить також нелюдяний контекст і нагадує аргумент деяких ізоляціоністів, що виступали проти згаданого експорту демократії: деякі нації не готові до демократії, це не випливає з їхніх традицій. Отже, їхні традиції — це коритися диктатору та бути експлуатованими? Звісно, Трампові взагалі не цікаві прості люди, де б то не було у світі, лише вигода від взаємодії із тими, хто тримає владу.
То чи настав кінець світового порядку? А, може, історія просто розвивається звичним для неї шляхом? Можливо, епоха порядку, в якій ми жили, — це унікальний період історії, який завершується? Або в нас склалося неправильне уявлення про сьогодення? Зрештою, українці цілком справедливо вже давно сприймають міжнародне право зі скепсисом. То що зміниться, коли від міжнародного права відмовилися США? Чи можна путіну тепер обійтися без двогодинних пояснень про печенігів і не приховувати онтологічну сутність держави-гопніка?..
Античний відступ.
Давньогрецький історик Фукідід, описуючи Пелопоннеську війну (431 до н. е. — 404 до н. е.), конфлікт між союзами, очолюваними Афінами з одного боку та Спартою з іншого, неодноразово наголошує на праві сильного та, подібно Трампові, формулює такий принцип світобудови — слабші неодмінно мусять коритися сильнішим. Ці слова він вкладає у вуста афінян у так званому «Мелійському діалозі» між афінянами та мешканцями острова Мелос. Фукідід вважається античним прикладом реаліста в політиці (те, що сьогодні часом іронічно, часом серйозно називають німецьким терміном Realpolitik) — а це майже два тисячоліття до Макіавеллі. Подібної думки був і сучасник Фукідіда, софіст Трасимах — про це ми знаємо з «Держави» Платона.
Звісно, на той час не існувало міжнародного права та ООН. А от реалісти з огляду на сучасні події можуть тішитися власною правотою (зрештою, загалом тішитися залишилося мало чим): мовляв, ага, ми ж вам казали, що все вирішує сила, а не правила. До слова, американські реалісти, як-от Джон Міршаймер, виступають проти підтримки України. Міршаймер ізоляціоніст, тож це не настільки дивно, а от Генрі Кіссінджер, за часів якого при владі США провели багато закордонних операцій та продовжували воювати у В’єтнамі, — явно ні. Та той теж виступав проти членства України в НАТО, передумавши лише після повномасштабного вторгнення незадовго до своєї смерті у столітньому віці.
Попри те, що реалізм як трактування міжнародних відносин крізь призму інтересів «гравців» видається доволі раціональним, проблеми виникають, коли при спробі пояснити певні міжнародні події інтереси ставляться понад фактами — як то наявність реальної загрози росії від НАТО чи України. Тут, до слова, росія надала аж два набори аргументів, які в різний час радо проковтнули деякі реалісти, типу Міршаймера. До вторгнення вони стверджували, що росія не нападе, бо, начебто, взагалі не зацікавлена в цьому, а вже після вторгнення — що зацікавленість полягає в захисті від розширення НАТО…. З огляду на те що до НАТО в результаті долучилися Швеція та Фінляндія, цієї мети, м’яко кажучи, не було досягнуто. Тут бачимо ще один недолік реалізму — припущення, що країни (та їхні лідери відповідно) діють раціонально, спираючись на факти й адекватну оцінку світу.
То чи йшлося про раціональність в античні часи? Що раціонального в смерті молодого Александра Македонського та моментальному розпадові його нової імперії після гонитви за завоюваннями? А втім, на цьому етапі історії ми ще за тисячоліття до Рене Декарта та раціоналізму. Від Realpolitik в античності у нас є одне — сила. Зрештою саме силою побудовано те, що сьогодні становить стереотипне чоловіче захоплення — Римську Імперію. Зрештою й у біблійних (старозавітних) історіях, саме фізична розправа — найдієвіший спосіб розправитися як з ворогами, так і з тими, хто населяє землю обітовану. До слова, в біблійній історії біди народу Ізраїлю, як то ассирійці чи вавилонці, це божественне покарання за власне слабкість перед народами, які населяли край молока і меду — замість винищити ті почали з ними одружуватися і перемішуватися. Вже в нашій ері саме завдяки воєнній перемозі, що слідувала за видінням хреста, імператор Костянтин навернувся в християнство — до слова, релігію вже з геть іншим «меседжем». Помітно, що зберігалося античне мислення, мислення епохи героїв, наділених давньогрецьким «арете», це не дивно, адже античність тривала ще декілька століть після Христа.
Чому це важливо для теми сучасного протистояння сили та права? Дональд Каган, народжений в Литві американський історик, (до речі, свекор Вікторії Нуланд, яка сьогодні найбільше асоціюється з “печивом на Майдані”), був одним із тих, хто дотримувався думки, що сучасне світосприйняття — принаймні в християнському світі, це поєднання та протиборство античного та християнського; героїчного та жертовного; величного та скромного. Чи не звідси протистояння ідей сили та права (як шляху до захисту). Десь на подібному рівні амбівалентності знаходиться галицька комбінація націоналізму та туги за «бабцею австрією», але це окреме питання…
Звісно, християнство мало що змінило в боротьбі за владу і вплив, принаймні доки цінності та гуманізм дещо не секуляризувалися. В Середньовіччі традиційно вся влада йшла від Бога, за феодалізму взагалі було без сили не обійтися — ні себе, ні васала не захистиш. Хоча при цьому Вільгельм Завойовник мав уявлення про своє легітимне право на англійський престол, тож йдеться не лише про те, що сила існує понад правилами, а також і про певний варіант легітимного примусу: застосовуючи силу, могли вважати, що таким чином захищають своє право. Але й по Середньовіччі мало що змінилося, Відродження дало нам Макіавеллі, а релігійні війни 15-16 ст.ст. явно показали, що навіть у богословських питаннях сила — найвагоміший аргумент…
Із туману історії поки що важко побачити, чи взагалі можливо щоб щось у цьому світі вирішувала не сила. Чому у 20-21 століттях ми вирішили, що це не так? Чи варто навіть припускати, що розширення Русі Володимиром Великим відбувалося так, як розширення ЄС — чи в’ятичів перевіряли на відповідність критеріям, чи включили за ad hoc процедурою? Ймовірно, що радше за стандартною — мечем.
Історія та філософія.
Ну, що ж це було в Середньовіччі… Та, може, до початку епохи Просвітництва християнство і ренесансний гуманізм достатньо настоялися, щоб у міжнародній політиці з’явилися нові ідеали? З одного боку Іммануїл Кант пише про «вічний мир» та «федерацію республік», що співзвучно з засадами існування ООН, у світі постає держава, з чистого листа побудована на ідеалах Просвітництва — Сполучені Штати Америки. У Франції на тих самих ідеалах відбувається революція. Та за цим чомусь не слідують ані вічний мир, ані просвітницькі реформи інших держав, ані навіть злагода всередині цих держав-просвітників. Натомість є рабство, колоніалізм, громадянська війна, Наполеон.
Не дивно, що з тогочасних мислителів більш релевантними видаються ті, що налаштовані на лад більш скептичний або песимістичний. Сьогодні, навіть відстоюючи права людини, важко повірити в «природні» права — права, що випливають із самої людської сутності; і тим паче геть не віриться, що розум здатен вести лише до загального поліпшення, у тому числі покращувати наші життя, і не може бути використаний в антигуманних цілях.
У сімнадцятому столітті Томас Гоббс пише про «війну всіх проти всіх» — жахливий стан речей додержавного існування людства, якому зарадити може лише інший монстр — Левіафан — держава. І якою вона б не була, ця держава, деспотичною, репресивною, несправедливою — це однак краще, ніж доісторична війна всіх проти всіх: стан, до якого може заново призвести будь-який спротив владі… Гоббс — сучасник Кромвеля (і Хмельницького), свідок громадянської війни в Англії, яка зрештою завершилася відновленням монархії. Можливо, він був би іншої думки, якби натомість був сучасником Славної революції. Втім, саме в контексті міжнародних відносин залишаються важливими ідеї Гоббса: неконтрольований вимір, без дієвих судів та поліції чи навіть деспота-наддержави — чисто тобі війна всіх проти всіх. Та оскільки насправді війна — це не постійний стан речей, у реалізмі це називають виміром самодопомоги (self-help). Іронічно, що англійською “to help yourself to [something]” означає також щось узяти без дозволу. До слова, англомовна формула «право=сила» — “might makes right” також містить подібного роду лінгвістичні неоднозначності.
Що ж, тоді, можливо, в німецьких землях опісля Канта гуманістичні настрої переростають у політичні програми?.. Насправді достатньо пригадати недавню історію, щоб зрозуміти, що домінантним аргументом тут теж залишалася сила; і не потрібно повертатися аж до Гітлера чи Бісмарка. Вистачить і до Меркель. Чи навчали вас в університеті гегелівської діалектики, а чи марксистської, однаково йдеться про неодмінні протистояння. Забудьмо на мить про повстання експлуатованих трудових мас — нам добре відомо, як привид комунізму ходить із багнетом. Зазирнемо краще до Гегеля — гегелівська цивілізація так чи інакше народжується з протиборства; врахуймо, що не всі народи рівні, деякі — і серед них перший той, до якого належить сам Гегель, — знаходяться на вищому щаблі розвитку. Звідси не дивно, що, на думку Гегеля, рабство може піти на користь примітивним африканцям, яких таким чином долучають до цивілізації, а отже й історії загалом. За сучасними мірками такі погляди не те що не woke (англ. “свідомі” — прим. редакторки), а й навіть не близькі до хоч якогось гуманізму. До речі, за Гегелем, нації без держави — це нації без історії. За життя Гегеля таким чином позбулася своєї історії Річ Посполита, та це не біда — це лише розвивається дух часу, рушій прогресу… Розвивається на користь Пруссії. Мабуть, Гегелеві до душі були б наступні розширення за Бісмарка. А от сучасна політична мапа Європи прикро здивувала б — стільки націй раптово віднайшли свою історію, а от Пруссії й сліду не залишилося. Це ще й при тому, що Гегелеві було складно розібратися, яке в слов’ян узагалі місце в історії.
Прусський відступ.
До речі, про Бісмарка. Заради експерименту зробімо припущення, що сьогодні, у 2026 році відбувся ідеологічний відкат до 19 століття — про Першу й Другу світові війни ніхто не знає, екстремістські ідеї з обох країв політичного спектру займають чільне місце в популярному політичному дискурсі, технології розвиваються, але індивідові від того лише стояти за станком, який скоро забере його роботу… А що в міжнародній політиці?
Після наполеонівських воєн порядок в Європі було встановлено за результатами Віденського конгресу. Цей порядок, який називають також Concert of Europe, за великим рахунком тривав до Першої світової війни. Та чи доречно називати ці домовленості окремих країн міжнародним правом у сучасному сенсі? Зрештою, про глобальний порядок не йдеться ані щодо воєн, які передували встановленню згаданої системи, ані щодо так званих центрів прийняття рішень, ані щодо представленості націй як суб’єктів – і це попри те, що ми говоримо про добу імперій. З іншого боку, нинішня справді глобальна система правил, що ґрунтується на Організації Об’єднаних Націй, видається малоефективною та радше слугує каналом комунікації. І чи дійсно принципово для розуміння сучасних міжнародно-політичних процесів розділяти глобальні та регіональні порядки? Особливо якщо ми ставимо питання — чи працює міжнародне право? Залишимо ці питання поки що без відповіді.
Так от Бісмарк. Бісмарк вважається справжнім та майстерним практиком у тому, що стосується реалізму в політиці (Realpolitik) — достатньо поглянути на те, як змінилася карта Європи за його час при владі. Політологиня Стейсі Ґодард присвятила окрему статтю риториці Бісмарка на початку війни з Данією в 1864 році. Це дослідження вкрай цікаве не лише з погляду аргументації збройної агресії, а й у контексті сприйняття світу, себе та інших суб’єктами міжнародного права. Чому ж ніхто не став на захист Данії, хоча зростання та рух до об’єднання німецьких держав нікому не подобалися? (До речі, відібрані тоді герцогства були населені здебільшого німцями, а сьогодні ці землі в основному входять до федеральної землі Шлезвіг-Гольштейн в складі ФРН)
На цьому прикладі можна продемонструвати вади реалізму (не забуваємо, що реалізм у міжнародній політиці зазвичай протиставляється міжнародному праву та часто синонімічний із принципом права сильного). З одного боку Бісмарк є реалістом в тому сенсі, що у нього обмежені та реалістичні цілі, яких він досягає протягом кількох наступних років. Бісмарк відбирає у Франції Ельзас та Лотарингію, але не більше — хоча тримав у оточенні Париж! Звідси можна припустити, що інші держави теж є реалістами. Начебто ще в 1864 вони вважають, що в Бісмарка обмежені цілі, тому немає жодного сенсу йому протистояти та витрачати ресурс на тривалі війни. Але, на думку пані Ґодард, це ретроспективне трактування… «віддайте йому Донбас» чи «віддайте йому Ельзас» насправді не стояли на порядку денному, бо, як ми зараз побачимо, країни керувалися іншою логікою. Якщо така чемберленівська логіка і властива сучасним лідерам, то це радше тому що війни не вигідні електорально, але в 19 столітті справи вирішувалися по-іншому. Зрештою, в першій війні за ті самі данські герцогства лише п’ятнадцятьма роками раніше Данія, за підтримки Британії та Російської Імперії, вийшла переможцем. А менш ніж за десять років до описаних подій відбулася Кримська війна. Тобто європейці не уникали воєн, але не воювали в 1864 році з інших причин.
Урок для сучасності полягає в риторичних прийомах Бісмарка, які зумовили такий брак реакції. До слова, хоча і йдеться про «німецькомовне населення» та місцеве повстання, в епоху коли, як ми бачимо, війни ніхто не цурався, щоб дійсно надати легітимності діям потрібно щось більше, ніж «ополченці» або «ущємлєніє». При чому не існувало якогось колективного «заходу». Кожній зацікавленій державі потрібно було надати окремі аргументи, та ще й так, щоб не втрапити в суперечність.
Почнімо з Австрії, союзниці Пруссії в цій війні, без якої, можливо, Пруссія не впоралася б. Перед війною Австрія розуміла, що самостійні успіхи Пруссії посилять роль Пруссії серед держав Німецького союзу — і не могла цього допустити. Оскільки у своїй риториці Бісмарк також робив відсилки до тогочасного міжнародного права (віденської системи), Австрія сподівалася, що, підтримавши Пруссію, вона забезпечить непорушення домовленостей щодо власної недоторканості.
В Британії, яка спершу всіляко заявляла про підтримку Данії, Пруссії вдалося посіяти сумнів у суспільстві: буцімто ми діємо в межах чинних міжнародних угод, захищаючи народ герцогства від утисків з боку данського режиму данської корони. Зрештою — в дусі «не все так однозначно» — Британія нічого не зробила.
А от хто повинен був зупинити Пруссію — це французи. По-перше, через загрозу об’єднаних німецьких держав для Ельзасу та Лотарингії — загрози, яка на початку наступного десятиліття стала дійсністю; по-друге, Наполеон ІІІ у відлунні «весни народів» заявляв, що, замість династичних претензій та навіть попередніх угод між державами, кордони в Європі мають визначатися самими народами, тож прусські аргументи про угоди нічого не значили для французів. Але річ у тім, що Бісмарк і не використовував ті самі аргументи, що й для британців. Натомість прусські дипломати мовби натякали, що Наполеон ІІІ виставить себе лицеміром, якщо виступить проти Пруссії, адже підтримає панування данської корони над німецьким населенням герцогств!
Звісно, в сучасності, коли заяви в міжнародній політиці так чи інакше робляться через медіа і моментально можуть транслюватися в будь-якій частині світу, подібні риторичні прийоми доволі легко викрити. Сьогодні, коли в медіа подаються різного роду дипломатичні сигнали або ж медіа поширюють заяви, зроблені для конкретної авдиторії, пересічний читач/слухач/глядач під заголовком «[ім’я] сенсаційно заявив…» бачить повідомлення для нього особисто. Часто вирвані з контексту, такі випадки шкодять «домашній» репутації тих, хто намагався щось донести на міжнародному рівні. Неодноразово коли українські політики та дипломати робили спроби донести нашим партнерам чи то стан речей на фронті, чи то загрози для цивільного населення, акцентуючи саме на ризиках, нестачах і можливих втратах, щоб мотивувати їх діяти рішучіше, український споживач концентрованої та швидкої інформації, не розібравшись як слід, бачив у ретрансльованих новинними медіа фрагментах лише заклики до песимізму та — незмінно — зраду.
Однак, подібно Бісмарку, (в основному) нечесні міжнародні «гравці», буває, вдаються до такого роду аксіологічних маніпуляцій, здебільшого у формі простих силогізмів, зрозумілих виборцям, — адже такі прийоми особливо дієві в демократичних системах. Окрім безпосередньої дипломатії, такі методи застосовують для поширення неправдивої інформації всередині суспільств інших держав через так звані «незалежні» медіа. Принцип той самий, однак як засновок для силогізму можна використовувати відверту брехню. Приклади: відомі українцям та спрямовані в основному на населення країн-союзників «ескалація», «ціни на бензин», «внутрішні проблеми (міграція)», «захист російськомовних», «розширення НАТО» та інші прийоми, що фокусуються, зокрема, на протиставленні декларованої миролюбності й постачання зброї, внутрішніх проблем і міжнародних витрат і т.п. — все, що натякає на лицемірність. Таке полюбляють використовувати й під час передвиборчих “розборок”, хоч і дещо стриманіше, зважаючи на національну безпеку. Проблема маніпулятивних заяв у тому, що можна самому виявитися лицеміром — наприклад, у 2013 Трамп у «твітері» звинувачував Обаму в тому, що той накличе війну з Іраном, бо не вміє домовлятися. Сьогодні бачимо, як це все обернулося…
Перш ніж ми перейдемо далі, варто ще трохи повернутися до Бісмарка і згадати про ще одну тогочасну силу, яка могла зупинити Пруссію, а саме Російську Імперію, до складу якої входили більшість українських земель. Стейсі Ґодард не погоджується з думкою деяких дослідників, що причиною бездіяльності було ослаблення Кримською війною, а пов’язує це знову-таки із вмілим маніпулюванням Бісмарка. Як і сьогодні, російський імперіалізм прикривався традиційними цінностями, тільки тоді їм загрожували не одностатеві шлюби, а демократії та національні рухи. І вони дійсно загрожували, тим паче, що так звані цінності — це династичність і статус-кво щодо територіальних загарбань. Бісмарк переконав імператора, що не Пруссія, а саме Данія зі своєю новою націоналістичною конституцією, яка надає переваги данцям, руйнує старий порядок, а отже становить загрозу для онтологічної сутності Російської Імперії. Тож росіяни залишилися осторонь конфлікту.
У цьому важливий вимір так званого права сили. Реальний результат будь-якої експансії залежить від наявності спротиву. Баланс сил століттями відігравав важливу роль у поясненні міжнародних відносин. Для того щоб будь-яке розширення впливу, чи то територіальне, чи то політичне/економічне, закріпилося, потрібно, щоб воно не зустріло спротиву або його було подолано іншими методами — тобто, щоб інші «гравці» не вирішили відновити баланс. Проблемою цього підходу є відлік точки балансу. Якщо капіталістичні та комуністичні країни перебували в балансі з обох сторін «залізної завіси», то відновленням балансу буде й відновлення політичної мапи Європи зразка 1989 року. З цього погляду можна й піддаватися путіну, аж доки той не ввійде в Магдебург та Ерфурт, дорогою згадавши молодість у Дрездені. Дехто, звісно, так і вважає, ну, чи принаймні говорить про «розширення НАТО» та втрачену «природну сферу впливу Москви», забуваючи, що вона також включала частину Німеччини. Можна, звісно, посперечатися, що сфера впливу Москви й досі включає частину Німеччини, але поки що це принаймні не у формі територіального контролю.
З вищевикладеного можна зробити припущення, що у 21 столітті, говорячи про війни, дипломатію та конфлікти, доцільніше проводити паралелі з дев’ятнадцятим століттям, аніж із попереднім — двадцятим. Принаймні доки не пройдено точку неповернення, що у свій час стала причиною світових воєн. У філософії часу перед світовими війнами, як і в тій, що виникла як реакція на них, мораль стає відносною або відсутньою, а провідною ідеєю є те, що світом керує ірраціональна сила — наприклад, воля. Тут можна згрупувати й Ніцше, і Камю, і улюбленого автора Гітлера — Шопенгауера, і Фройда. Цих мислителів значно легше «підігнати» під реалізм у міжнародній політиці, аніж під міжнародне право, навіть якщо й не відкидати міжнародне право повністю, а, наприклад, підставляти його в концепцію лаканівського «іншого». Задекларовані ООН цінності на кшталт прав людини видаються на контрасті застарілими концепціями, що відстають на кілька сотень років… То чому, попри свою очевидну наївність, саме ці ідеї, побудовані на цінностях — принаймні донедавна — домінували хоча б декларативно як у домашній, так і міжнародній політиці цивілізованих держав? Можна, звісно, приписати це демократії: людина природно обирає бути захищеною і вдома, і від зовнішнього ворога. Але Гітлера та Муссоліні теж обирали на вільних виборах, сьогодні європейці так само добровільно голосують за крайні праві сили на кшталт Alternative für Deutschland та Rassemblement national. Причина радше в тому, що хоч як би захопливо не було пояснювати світ через силу, волю та ірраціональне, необмежене застосування сили на практиці веде лише до руйнувань і страждань. Тож навіть якщо ніхто не сприймає цінності серйозно, навіть якщо цинізм видається природною реакцією на несправедливість світу, після жахіть світових воєн людство обрало погодитися на набір правил, що мав би забезпечити мирне співіснування.
Есхатологія чи ревізія? Варіанти розуміння сучасного та попереднього.
Ревізія. Почнімо з другого. Трактуючи дійсність у цей спосіб, систему норм, які ми називаємо міжнародним правом, слід перестати вважати правом у традиційному сенсі. Це не те саме, що цивільне чи кримінальне право, лише в міждержавному вимірі. Без універсальної влади судів, наддержавної поліції або виконавчої служби дотримання угод, як і взагалі будь-яка поведінка, залежать суто від волі конкретної держави та обставин, у яких вона перебуває. Відмовлятися від угоди може бути невигідно, але як одній державі стягнути з іншої якісь кошти?.. Міжнародні інституції позбавлені можливості застосувати примус. Власне, Дональд Трамп і розглядає міжнародні відносини саме крізь призму угод, але навіть не в старому розумінні, а новому — суто діловому. До слова, навіть американська правова система проявляє гнучкість для таких митців укладати (і розривати) угоди. На противагу класичному римському принципові “pacta sunt servanda” (договори повинні виконуватися), в окремих випадках американські суди допускають застосування концепції “efficient breach” — так зване ефективне або вигідне порушення. Згідно з цією теорією, слід дозволити тій стороні, якій вигідніше розірвати договір та виплатити збитки/санкції, це зробити без примушування до виконання договору. Наприклад, ви продаєте предмет договору за 100 000 грн., при цьому у разі розірвання ви зобов’язані сплатити іншій стороні штраф у розмірі 10% від ціни договору, тобто 10 000 грн. Якщо ви розірвете договір, щоби продати той самий предмет комусь, хто згоден заплатити 120 000 грн., ви все одно залишаєтеся у виграші. Суд, застосовуючи концепцію “efficient breach”, не змушуватиме вас виконувати договір, а виходитиме з того, що суспільству загалом буде корисніше від більшого зростання багатств, а річ потрапить до того, хто цінує її найбільше.
Звісно, міжнародні відносини — це не бізнес, але в тому щоб розглядати світовий правопорядок виключно як набір угод та домовленостей є дрібка раціонального. Вестфальський мир, Віденський конгрес, Версальський договір, Статут ООН — це варіації міжнародного правопорядку, різниця лише в тому, що зрештою він вийшов на глобальний рівень. Але, як і всі попередні рази, він теж приречений на хоча б якусь перебудову.
Проблема щонайменше в тому, що новий порядок встановлюється через хаос війни…
Есхатологія. Іншою крайністю буде вважати, що повоєнний порядок, який виник після Другої світової, — це останній шанс людства, благородна спроба, благий намір встановити хиткий, але всеохопний мир, який сьогодні руйнується на наших очах, що рано чи пізно призведе до ядерного протистояння. Як ми вже згадували, на відміну від близькосхідних операцій Бушів, Трамп навіть не шукає мандату ООН чи хоч аби якоїсь підтримки союзників, як і не намагається надати легітимності своїм діям у Венесуелі чи Ірані, спираючись на загальновживані виправдання на кшталт загрози національній безпеці, боротьби з тираніями або поширення демократії (за винятком кількох розмитих, суперечливих або нічим не підтверджених заяв у стилі Трампа). Але, провіщаючи кінець часу, варто враховувати декілька речей:
- так, у 1945 році існувало безпрецедентне та загально деклароване прагнення до миру, яке, втім, не означало, що звичайні люди тепер житимуть без війни, навіть у найрозвиненіших країнах. Лише через п’ять років по тому американські чоловіки будуть призвані до армії, щоб воювати з комунізмом у Кореї, ще через декілька — французьких покличуть силоміць утримувати Алжир у складі Франції. А незабаром війна у В’єтнамі зачепить нове покоління американців, багато з яких усіляко опиратимуться тому щоб потрапити до війська та бути відправленими до краю, який недавно був частиною французької колонії Індокитай. Що вже казати про «соцтабір», де заявлене прагнення до миру неодмінно конфліктує з необхідністю бороти класових ворогів, контрреволюцію та капіталізм… При цьому весь цей час самі капіталістичні та комуністичні країни постійно готувалися до протистояння одні з одними…
- зважаючи на це й особливо на досвід українців, який чомусь ігнорується для цілей пророкування кінця світу, насправді світовий порядок, що «руйнується», це не повоєнний порядок, а радше порядок із так званого кінця часу Фукуями — після 1991 року, який все одно зазнав безлічі геополітичних та економічних змін протягом останніх десятиліть. Однак при цьому загальні “правила” залишилися незмінними. До слова, повоєнний світ, хоч як би нам здавалося, що ООН та айфони належать до одного таймлайну, це час старих поміркованих політиків, тож той самий повоєнний порядок — це не передвісник вирішення сучасних геополітичних питань у коментарях на фейсбуці, а радше відтворення та ідейна робота над помилками ще 19 століття. Наприклад, перший канцлер ФРН Конрад Аденауер народився ще в 1876 році, Черчилль у 1874, Гаррі Трумен у 1884 році. Можна впевнено стверджувати, що творці повоєнного порядку були сформованими особистостями ще до Першої світової.
- у повоєнний час у суспільній та філософській думці ми дуже далеко відійшли від раніше згаданих ідей гуманізму та природних прав, жахи війни показали темні межі людської природи, тож навіть у побутовому сприйнятті всесвітнє визнання спільних цінностей радше розглядалося як спроба знайти механізм спільного стримування демонічних сутностей, що рано чи пізно з’являться. Тож лише покоління, що зовсім не знало війни, може відчувати руйнування порядку. А філософська думка однаково залишалася скептичною до існування порядку взагалі. На заході пацифізм, здебільшого у відповідь на геополітичні провали США, набув форми індивідуальної безсилості або ітерацій формули “америка=погано”, що включає, зокрема, ототожнення будь-якого західного впливу на решту світу із колоніалізмом, а будь-яких військових (навіть не воєнних) явищ із накликанням на себе війни…
- і вслід за попереднім пунктом — не варто забувати, що так званий світовий порядок не запобіг таким недавнім жахіттям як то геноцид у Руанді чи Сребрениці, навіть попри спільну волю та присутність миротворців ООН… А що вже й говорити про випадки, коли самі постійні члени Ради Безпеки ООН блокують рішення.
- після розпаду СРСР до когорти «сильних» держав долучилися країни, що стабільно займають останні місця в рейтингах демократії та прав людини. Спірне питання, що краще — вдаваний гуманізм тоталітарного СРСР із міжнародними жестами на кшталт підписання Гельсінських угод чи набір держав, які явно не є онтологічним втіленням добра, але при цьому не проти співпрацювати з країнами «заходу» та подекуди навіть охочі приймати як їхніх громадян, так і окремі цивілізаційні чи економічні практики. Йдеться про такі країни як Китай, Саудівська Аравія чи Об’єднані Арабські Емірати, які мають не лише економічну вагу, а й здійснюють культурний вплив, у тому числі на українців, за допомогою різноманітних засобів, серед яких тіктоки, електромобілі, шоколад та хмарочоси.
- насамкінець потрібно пам’ятати, що, як би це прикро не було, але руйнування світу довкола нас не означає, що руйнується увесь світ. І так само навпаки — те, що видається добою стабільності та спокою для нас, не обов’язково було такою добою для інших.
Третій шлях. Між міжнародним правом та реалізмом.
Обидва варіанти проблемні. З одного боку, міжнародне право не спрацювало для України, але з іншого — Україна не спрацювала для реалізму. Те, що Україна не втратила державність ані незабаром після 24 лютого, ані після років війни, було несподіванкою не лише для світової спільноти, а й для самих українців. Не стали дійсністю ані так звані «реалістичні» прогнози, ані уявлення про російську військову потугу, ані чембереленівські спекуляції, ані америкофобні теорії а-ля Чомський про відновлення балансу у світі після розширення НАТО і т.д. і т.п. І хоч усі ці прорахунки можна списати на помилковість поглядів й упередженість окремих осіб, а не на помилковість основної думки — про те, що сила все вирішує, війна в Україні додає новий вимір, вимір якого не існувало, мабуть, із часів Другої світової, вимір, про який забувають навіть ті, хто полюбляє проводити паралелі саме з Другою світовою (і часто лише з нею). Цей вимір — це боротьба добра і зла.
Якщо ми вважатимемо, що лише сила та інтерес керують світом, то ми не можемо апелювати до суверенітету чи міжнародно визнаних кордонів, навіть до окремих угод. Ми можемо заперечувати проти всіляких орбанів-фіцо та звинувачувати їх у геополітичній недалекоглядності, але не проти ідеї відмови від допомоги Україні на користь дешевої енергії. Адже все вирішує інтерес! Очевидно, цей «інтерес» також залежить від того, хто виграв вибори й тому може змінюватися що кілька років…
Потрібно пам’ятати, що для простих мешканців країн Варшавського договору вступ до ЄС мав насамперед ціннісне забарвлення: свобода, демократія та права людини йшли попереду економічного зростання. Сьогодні нас більше цікавить безпекова сторона союзів, але у 2014 українці виходили на Майдан саме у зв’язку з цивілізаційно-ціннісним вибором. Якщо такий вибір можливий на рівні суспільств, то чому він не можливий на рівні держав? Звідки уявлення, що на міжнародному рівні держава діє виключно виходячи з мотивів збагачення чи демонстрації сили?
Україна продемонструвала не лише відстоювання цивілізаційної межі, а й реальний приклад боротьби Давида проти Голіафа, історії, що тисячоліттями знаходила і знаходить своє відтворення в сюжетах усіх можливих форм оповіді, але при цьому сприймається скептично, коли йдеться про реальне життя.
Підсумок мовою сили. Якщо говорити про інтерес, то не в інтересах України займати трампологічну позицію, мовляв, неважливо, на чиєму боці правда, і цінності — теж не важливі, а головне сила. Сила не робить тебе правим. Але сила має значення, адже руйнівній силі повинна протистояти теж сила, а не заяви про стурбованість. Проблема сучасного світового порядку не в тому, що він побудований на нереалістичних засадах, а в тому, що основні принципи не захищені. І тут, так само як країнам НАТО доводиться вчитися обходитися без США, тим країнам, що сповідують спільні цінності, доведеться визнати, що не дієво покладатися на так званих великих гравців. У цьому сенсі навіть добре, що Трамп не використовує способи легітимізації в дусі Буша молодшого. Цього разу ракета Томагавк не була носієм демократії.
Європа має можливість звільнитися від геополітичної залежності від США, що існувала ще з Другої світової війни. Україна — дуже яскравий і єдиний сучасний — приклад відстоювання цінностей у нерівній боротьбі. Україна може стати провісником нового порядку — коли у світі не підіграють агресору, тому що він продає газ, а — як в ідеальній моделі Джона Роулза — стають на захист найслабшого. Державу в міжнародній політиці також слід перестати відривати від її громадян та, якщо потрібно, від окремих народів, що її населяють. Звісно, на подібних засадах побудована архітектура Організації Об’єднаних Націй, однак у цій системі авторитарний режим — порушник прав людини, хоч би й він винищував цілі народи, користується тими самими правами, що й інші країни, а то й правом вето в Раді Безпеки.
Одного разу людство вже задекларувало прагнення до миру, то чому би не зробити ще й зусилля для цього?
У світі важить сила. Але чи сила дає право чинити зло — питання спільного рішення тих, хто може стояти осторонь або ж протидіяти. Хоча б у формі коаліції охочих.
Джерела і додаткова література:
1. Edgar I. Temam. The “Might Makes Right” Fallacy: On a Tacit Justification for Violence. Doctoral dissertation. University of Oregon Graduate School. 2014
2. Hom & O’Driscoll. Existentialism and international relations: In it up to our necks. Review of International Studies, vol. 49, no. 5. 2023. pp. 783-794
3. Issac Samuel. How Hegel’s Deliberate Ignorance of African History Legitimated the Colonisation of Africa (2023, July 20). Review of African Political Economy. URL: https://roape.net/2023/07/20/how-hegels-deliberate-ignorance-of-african-history-legitimated-the-colonisation-of-africa/
4. John Avlon. Trump’s ‘Might Makes Right’ Politics Are Bringing Out The Worst In America (2025, November 5). Rolling Stone. URL: https://www.rollingstone.com/politics/political-commentary/trump-might-makes-right-america-worst-1235459574/
5. Lucia Pradella. Hegel, Imperialism, and Universal History. Science & Society. Vol. 70. No. 4. 2014. pp. 426-453
6. Roger D. Masters. World Politics as a Primitive Political System. World Politics, 16. 1964. pp. 595-619
7. Russel Hardin Does Might Make Right? Authority Revised. Vol. 29. 1987. pp. 201-217
8. Scott Thompson. Can Might Make Right? The Use of Force to Impose Democracy and the Arthurian Dilemma in the Modern Era. Law and Contemporary Problems, Vol. 71, No. 2, Galanter-Influenced Scholars. 2008. pp. 163-184
9. Stacie E. Goddard. When Right Makes Might: How Prussia Overturned the European Balance of Power. International Security. Vol. 33. No. 3. 2008/2009. pp. 110-142
10. Stefano Guzzini. Realist Theories and Practice. DIIS Working Paper 2017: 8. 2017.
11. Thomas Fazi. We will regret the dawn of a ‘might makes right’ world. (2026. January 3). The Telegraph. URL: https://www.telegraph.co.uk/news/2026/01/03/we-will-regret-the-dawn-of-a-might-makes-right-world/
12. Thomas Hobbes. Leviathan. London, 1651.
13. Thucydides. History of the Peloponnesian War (translated by Richard Crawley). London, New York. 1914.
14. Wolfgang Mieder. “Right makes might” Proverbs and the American Worldview. Indiana University Press. 2009. 553 p.